понедельник, 20 июня 2011 г.

Генрік Ібсен та «нова драма» (за матеріалом лекції Пронкевича О.В.)



В середині 19ст. театр в Європі мав роль розваги. Театр не ставив перед собою великих філософських проблем. Популярними були «добре зроблені» пєси. Наприклад, любовні історії з ретельно продуманою інтригою. Все для забави. Але ж суспільство розвивається, трансформує. І театр починає сприйматися як анахронізм. Театру теж потрібна трансформація. Першим за це береться норвезький драматург Генрік Ібсен. Він започатковує процес оновлення драматургії, створювання так званої «нової драми».  Хоча доречно буде зазначити, що третій жанр драматургії – драму сформували ще у 18 ст.  Дені Дідро, Готгольд Лессінг. Але саме Ібсен синтезує доробки своїх попередників, принципово реформуючи їх драматургію, і створює саме таку п’єсу, яка подобається публіці. Наприклад, навколо п’єси «Ляльковий дім» відбувається ажіотаж. Одразу після постановки чиняться палкі дискусії, Ібсена звинувачують в підриві суспільних цінностей.
  Ібсен використовує елементи реалізму.  Драматург перебуває під значним впливом натуралістичного мистецтва. Критики відносять його твори до трагікомедії.
  Дуже важливою відмінністю Ібсена є те, що усі п’єси починаються з видимості щастя, у результаті твір закінчується руйнацією. Розв'язка не є розв'язанням проблем, а є їхньою постановкою. Це є ще одною ознакою драми Ібсена - відкритий фінал. Драматична колізія не закінчується – вона тільки починає розвиватися.
   За Ібсеном, п’єси повинні спричиняти переговори після їх постановки. Складові елементи будь-якої п’єси – це конфлікти.  «Нову ібсенівську драму» починають наслідувати такі драматурги як Гауптман, Шоу, Стріндберг, Метерлінк, Чехов, Толстой.
  Коли Генрік Ібсен починає свою літературну кар’єру, пише він норвезькою. Цієї мови в Європі тоді ніхто не знав. З переїздом до Німеччини, твори перекладаються на німецьку мову, і це допомагає заробити йому популярність. Освіту отримує Ібсен самотужки, працює помічником в аптекаря. На піку своєї кар’єри стає директором Норвезького національного театру. В цей момент Ібсен одружується: він був генієм, вона – його вдачею.
   На початку 60-х років Генрік Ібсен розчаровується в скандинавському русі. Він стає ворогом народу, вимушений покинути Норвегію.
   Ібсен був переконаний, що завдання літератури – це постійна боротьба з тролями, тобто з самим собою. Щоб захиститися від самої себе, за Ібсеном, людина використовує «парасольку», щоб прикриватися, наприклад, богом та іншими маскувальниками наших комплексів.
  Найвідоміша п’єса Генріка Ібсена – «Пер Гюнт». П’єса про людину порожнечі, про людину без внутрішнього світу. Саме з «Пер Гюнту»  починається період «нової драми». Персонажі починають розмовляти прозою. Переживання персонажів стають динамічними, не натягнутими саме за рахунок прозаїчної форми. Повністю змінюється стиль Ібсена, але не ідеї. Піднімаються проблеми індивіда і суспільства. Ібсен наголошує, що його п’ єси в першу чергу філософські, а потім вже соціальні. Чому доля крива? Тому що вона одноока. Й до того ж, завжди ходить по колу.
   Після соціальних п’єс з’являються символічні зародки. «Чи може людина існувати поза брехнею?» Таке питання постає в його драмі «Дика качка». «Брехня заради спасіння» – улюблений мотив Ібсена. Одною з головних ідей є світло. Світло – це і є існування поза брехнею. Одна з тем, що цікавить драматурга – влада минулого. Він перетворює драматургію на комплекс провини.
  Прожив Генрік Ібсен довге життя, з 1828 до 1906. Останні п’єси творчого шляху – дуже складні. На початку 90-х років повертається до Норвегії і живе там до самої смерті.


                                                                     Діана Мак

Бернард Шоу, Моріс Метерлінк (за матеріалом лекції Пронкевича О.В.)



   Джордж Бернард Шоу пережив дві світові війни. Він – провокатор, що сам сформував свою особистість. Він створює парадоксальний інтелектуальний театр, який ставив під сумнів здобутки людства. Рано виявляє політичну і критичну ангажованість, що стає в майбутньому передумовою становлення Шоу як реформатора. Дуже сильний вплив має на драматурга Ібсен. Але Бернард Шоу створює власний театр. Починає він з нарису „Квітесенція ібсенізму”, де водночас є виклад його власної теорії. Головне досягнення Ібсена, за Шоу, – створення критичного театру. Слабкою стороною є те, що Ібсен не створив ідеального героя – такого героя, який міг би стати взірцем для всіх.
   Ідеалісти – це люди, що живуть фальшивими ідеалами, і театр повинен позбавитись цього. Потрібно створити персонажів з реалістичними переконаннями, тобто аскетичних персонажів. Театр повинен слугувати дискусією. Є зав’язка та розвиток дії, розв’язки немає – замість неї відбувається дискусія.
  Одним з переконань Шоу було те, що людині треба розбити серце для того, щоб вона навчилась думати. Серце виступає символом сентиментального типу свідомості.
   Проблема жанру виливається в таких характеристиках: автор драми поводить себе як автор роману, вводячи довгі ремарки; театр виступає як елемент непрямої пропаганди.
  Усього за життя створив 58 п’єс. Першою була – „Будинок вдівця”. „Дім, де розбиваються серця” уособлює його власну сім’ю, яка далеко не бавила Бернарда Шоу щасливим дитинством.
   Моріс Метерлінк – бельгійський драматург. Він  намагається створити театр з магічною функцією, театр, який орієнтувався б на підсвідоме. Драма Метерлінка просичена символізмом, спілкуванням з вічністю, з невідомим.
  П'єса "Принцеса Мален" стає точкою для формування символістської естетики й поетики Метерлінка. В ранній період творчості він вводить елемент втручання долі в ті ситуації, де присутній любовний трикутник.
   Театр Метерлінка – це "театр статичний", це  "театр мовчання", тому що його учасники не стільки розмовляють один з одним, скільки вслухуються в себе, виявляючи свій стан у лаконічних, нервових, музичних репліках. Вони певним чином настроюють глядача, викликають у нього наростаюче почуття страху перед невідомим. Театр Метерлінка – це "театр смерті, очікування", це приречене очікування таємничого, невідворотної смерті. У своїй драмі автор створює зовнішню інтригу.
  На початку 90-х Метерлінк захоплюється творами містиків, таких як Рейсбург та ін.
Сокральне ствалення до життя проявляється у Моріса в переконанні, що все у світі має своє виключне значення.
  На сцені метерлінкського театру панує еклетика за рахунок різноманітності персоніжів. Щастя, за Морісом Метерлінком, – це вміння віддавати те, що тобі не належить.

  


Діана Мак

воскресенье, 19 июня 2011 г.

Антон Павлович Чехов (за матеріалом лекції Пронкевича О.В.)


Чехов, на відміну від інших драматургів, не перебуває під впливом Ібсена, хоча вони і функціонують одночасно в театрі.
  Перші твори – водивілі. Рання пєса – пародійна. Чехов створює свою унікальну манеру: „Хай на сцені все буде так само складно і так само просто як у житті”. Першим наближенням до цього  принципу стала пєса „Іванов”.
1887 – перша редакція, 1889 – друга. „Іванов” - пєса про покоління нікчем, про інтелігенцію. Якщо говорити за Шоу, то це – ідеалісти, яким бракує прагматизму та реалізму. Вони уособлюють в собі покоління восьмидесятників, які стільки обіцяють, але нічого не роблять. Чехов вводить маркованого персонажа, що представляє покоління восьмидесятників, у пєсу „Вишневий сад” – пяницю, який читає вірші Некрасова.
  Пєса „Сутінки” – це свідомість втомленної людини. До початку дії головний герой не перебуває у депресії, він активний, успішний, тепер – ні. Його дружина – смертельно хвора єврейка. Узагалі, Чехов дуже тендітний до єврейського питання (цій темі присвячена пєса „Скрипка Ротшильда”)
  Він кохав свою дружину, але тепер йому нудно. Надія зявляється, коли в нього закохується Саша Лебєдєва – молода дівчина. Він вбиває себе перед весіллям з нею, бо знає, що вб’є її.
  Чехов поступово звільнюється від штампів драматургії.
  У нього є тип персонажей-правдолюбців (Трофімов). Вони – догматики, вони вузькі та прямолінійні. Чехов вчить нас мислити ширше.
  „Вишневий сад” – твір дискусійний, у стилі Шоу. Є дві точки зору і обидві неприйнятні. Третя повинна бути у глядача. За жанром – це драма.
   Першим новаторським твором став „Чайка”. Постановка 1896 року закінчилась провалом. Публіка не сприймає, актори не можуть грати, актори не розуміють, як треба грати. 1898 року, 17 грудня, у Московскому театрі,при постановці Немировича-Данченка, пєса приносить колосальний успіх. У пєсі багато розмов про літературу, мало дій і “пять пудів кохання”. Кохання – це те, що може сприйматися тільки іронічно. Якщо у першому акті є рушниця, то в останньому – вона вистрелить. Вкінці Трєплєв застрілює себе, але ми цього не бачимо – тільки чуємо. Це є першим кроком подолання штампів: така важлива подія як самогубство – і глядач її не спостерігає, він тільки може здогадуватися, що відбулось насправді. Чехов набудував стільки любовних трикутників, щоб показати, що ці любовні трикутники не є рушійним механізмом інтриги.
  Особливості п’єси „Чайка”: немає головного героя, чайка з’являється як жертва, Ніна Заречна і Трєплєв – це рибки, все інше кодло – то хижі чайки; узагалі категорію головного героя не можна застосовувати до Чехова, бо він створює іншу організацію – ансамбль; немає протиставлення одних персонажів – іншим; немає статусів – всі вони однаково безсильні перед життям; видима протилежність при захованій схожості – це основа чехівського конфлікту; немає інтриги – п’єса абсолютно передбачувана. Всі найважливіші події винесені за межі сцени: діяльність Ніни як актриси, самогубство Трєплєва, смерть дитини. Чехов відмовляється від зовнішньої дії. Висувається новий спосіб побудови сюжету. Він робить не сюжет, а синхронні дії персонажів. Всі не чують одне одного, але ми відчуваємо єдність настрою. Прозовий діалог збагачує лейтмотиви.
 „Вишневий сад”. Особливості: немає головного героя; Яша-Дуняша заримовані неспроста: їх кохання – це пародія; Фірс постійно проголошує про те, як гарно було колись, коли вони були рабами; відбувається оречевлення: Фірса як річ забувають у будинку; Яша – це цілий культурний тип, він застряг у культурному шоці по приїзду з Франції. Конфлікт стає філософським: вплив часу на персонажів робить їх схожими, час псує кожного з них. Кожен герой тавтологічно говорить про своє минуле. Сімєонов-Піщик шукає кошти, Трофімов викриває і засуджує, Ранєвська згадує про свого коханого в Парижі. Всі вони заперечують, що змінюються. Насправді, час їх „опускає”. Але не час винний – людина сама несе відповідальність. Їх об’єднує ілюзорна незмінність. Як і у „Чайці” важливі події є, але вони відбуваються поза сценою. Це проговорює один Яша. Парижський коханець – за сценою, ярославська бабуся – остання надія – теж там.
  Пєса переповнена колосальним психологічним напруженням. Наприклад, виникає через діалог, залізно звязаний за лейтмотивами. Це непорозуміння людей, пов’язаних спільним болем. У „Чайці” репліка, яка позначає мовчання зустрічається втричі частіше ніж в інших драматургів. Авторські ремарки підкреслюють іронічні аспекти пєси.
  Пєса жанрово дуже складна. Вона позначена Чеховим як трагіфарс, як комедія (падіння зі сходів, переїдання за столом). Кажуть, що ця п’єса – мінімодель російського суспільства. Ранєвська, Гаєв, Фірс – голоси минулого. Ранєвська хоче забути своє минуле. Вона – така собі zombie girl. Її чоловік помер від (!)шампанського. Гаєв проїв свій статок на „леденцах”.
  Російське минуле (рабство) – це негативна память. Минуле треба знищити. Вишневий сад треба знищити. Але нам не подобається спосіб знищення. Сокирами. Це варварство.
  „Вишневий сад” – це пєса-апофеоз. Фіналу бути не може. Фінал відкритий. Це емоційний камертон, це радість повернення додому, спогади. Це символ перемоги раба над паном. І в кінці тільки чується, як рубають вишневий сад..

                                                                                                             Диана Мак